|
Історія (із сайту Києво – Святошинської районної класичної гімназії) Києво – Святошинська районна класична гімназія розпочала свою діяльність 1 вересня 1999 року.. Гімназія – загальноосвітній навчальний заклад ІІ-ІІІ ступенів навчання з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю. ІІ ступінь ( 1 – 5 класи гімназії ) – профільне диференційоване навчання, що забезпечує базову середню освіту та підготовку учнів до свідомого вибору предметів для поглибленого вивчення. ІІІ ступінь ( 6 – 7 класи гімназії ) – навчання за профілями: філологічним природничо-математичним економічним суспільно-гуманітарним та іншими згідно до соціального замовлення Головна мета гімназії – забезпечення реалізації права громодян на здобуття повної загальної середньої освіти підвищеного рівня; створення умов для виявлення і розвитку творчих здібностей і обдарувань талановитої молоді, залучення її до систематичної науково-дослідницької, пошукової, експериментальної роботи; формування і розвиток соціально зрілої, життєво компетентної, творчої особистості з усвідомленою громадянскою позицією, почуттям національної свідомості, підготовленої до професійного самовизначення. Прийом учнів до гімназії здійснюється у відповідності до Правил конкурсного прийому учнів до Києво – Святошинскької районної класичної гімназії. У 2003-2004 н.р. у закладі навчається 854 учнів. Навчають гімназистів 109 вчителів, серед яких 12 «Вчителів-методистів», 17 «Старших Вчителів», 2 викладачі вузів. Гімназія забезпечує випускникам класичну освіту, в основу якої покладено гуманітарні предмети: мови ( українська, англійська, німецька, французька, італійська, латина ), історію, основи філософії, етику, естетику, психологію, риторику, античну, слов’янську та зарубіжну літератури. У гімназії діє система роботи з обдарованими та здібними дітьми відповідно до програми “Обдарована дитина”. При гімназії створено центр “Орієнтир” для дошкільної підготовки дітей віком 4 – 5 років, працюють загальноосвітні класи І ступеня навчання з поглибленим вивченям іноземних мов. Гімназія є експериментальним майданчиком Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України. Створено “Економікс- клуб”,який працює за програмою “Підготовка учнів до підприємницької діяльності” під керівництвом доктора психологічних наук Н.А.Побірченко. Другий рік у гімназії діє експериментальний майданчик по впровадженню проекту “Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху” за авторською програмою кандидата історичних наук І.Г.Єрмакова, співробітника кафедри педагогічних інновацій АПН України. Початок ХХІ століття означений складним пошуком нової філософії виховання та навчання дітей і юнацтва. Її стрижень – розвивальна життєтворча домінанта; виховання відповідальної особистості, яка здатна до саморозвитку, самостійно, незалежно будувати свою долю, стосунки зі світом, реалізувати життєве призначення через власний вибір. Ціннісні і цільові засади життєвої компетентності всебічно розкриті, науково обгрунтовані у Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи. Перехід до дванадцятирічної середньої школи зумовлює потребу переведення різних типів шкіл з режиму функціонування в режим випереджувального розвитку, який би сприяв створенню умов для становлення дитини як творця і проектувальника свого життя, оволодіння нею життєвою компетеннтністю. Головна увага у закладі звертається: на організацію життя дитини, переорієнтацію навчального процесу на ініціативну поведінку вихованців, визнання за ними права на вільний вибір; відхід навчання від орієнтації на засвоєння зразків; визначення важливої ролі самостійної проектної і дослідницької діяльності; спілкування дітей для розвитку в них соціальної компетентності; розуміння ролі позитивної підтримки та супроводу дітей з різними життєвими потребами; орієнтацію на необхідність постійного саморозвитку, самовдосконалення. Гімназія – це простір життя дитини. Тут вона не готується до життя, а повноцінно живе, і тому вся діяльність навчального закладу будується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника власного життя. Особливої уваги надається гармонізації і гуманізації взаємин між учнями і педагогами (вони будуються на партнерських взаєминах), гімназією і батьківською громадою на основі ідеї самоцінності дитинства, діалогу, усвідомлення вибору особистістю життєвого шляху. У пошуках педагогічних інновацій педколектив гімназії запросив кандидата історичних наук Єрмакова І.Г. для читання лекцій і проведення семінарів у рамках діяльності психолого-педагогічного семінару 'Педагогічне коло”, щоб ознайомитися з теоретичними основами педагогіки життєтворчсті. У 2002-2003 році педагоги опрацювали тему “Інтерактивні технології формування та розвитку життєвої компетентності гімназистів”. У 2003-2004 н.р. педагогічний колектив гімназії вивчав та розробляв тему “Метод проектів – одна із найефективніших технологій формування життєвої компетентності гімназистів”. Для розвитку життєвої компетентності гімназистів у закладі було розширено варіативну частину навчального плану, введено спеціальні курси :“Основи наукових знань”, “Захист інтелектуальної власності”, “Основи риторики”, “ Основи латини”, курс “ Ми – громадяни”; створено учнівський парламент; для розвитку інтелектуальних та творчих здібностей дітей створено більше 40 гуртків і студій. У закладі діє оригінальна система виховної роботи, в основі якої лежить інститут кураторства. В позаурочний час гімназисти мають можливість розвивати свої творчі здібності на різноманітних факультативних, індивідуальних заняттях. Підсумком роботи з дітьми по формуванню життєвих компетентностей є успіхи гімназистів у багаточисельних конкурсах, оглядах, олімпіадах, захисті МАН. З 2000-2001 н.р. відповідно до Положення про наукове товариство в гімназії діє учнівське наукове товариство “Перспектива”, метою якого є формування навчально-дослідницьких умінь гімназистів як необхідної передумови розвитку творчих здібностей обдарованих дітей. Переможцями ІІІ етапу Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України стали: у 2000 році Якуб Юлія, учениця 6 класу гімназії, в номінації “Історія України” у 2001 році Костюк Сергій, учень 7 класу гімназії, в номінації “Правознавство” у 2003 році Поліщук Любомир, учень 6 класу гімназії, став призером в номінації “Історія України у 2004 році Овсіюк Оксана, учениця 7-б класу, виборола ІІІ місце у номінації «Історія України» В 2000 році Філь Катерина, учениця 7 класу гімназії, стала призером Міжнародного конкурсу учнівських робіт “Слідами історії” На базі гімназії проводилися районні конференції учнів-членів МАН України, зустрічі з переможцями предметних олімпіад та різноманітних конкурсів. Науковими керівниками учнів-дослідників стали вчителі, які об’єднались в творчу групу “Обдарованість +”, активними членами якої є Сизон В.Б. , Бондар Л.І., Мережинська О.Г., Гойдаш Г.С., Кучеренко Н.А., Костенко Л.В., Шиєнко А.М., Скорина М.І., Городецька В.С., Степанець Н.В., Реутова Т.В. Кропивницька Н.Ф., Немченко Ю.В., Семенова Н.О., Межерицька Г.П., Словецька Т.В., Матвійчук Т.С., Щеголь В.М. У 2002-2003 н.р. юні науковці-гімназисти посіли І місце в області по кількості призових місць у МАН (11 місць). У 2003-2004 н.р. гімназисти вибороли І місце у районному конкурсі-захисті робіт МАН України, 32 наукові роботи визнано кращими. Щороку беруть участь вихованці гімназії у Міжнародному конкурсі знавців української мови ім. Петра Яцика. У2001 –2002 н.р. Едель Аліна (учениця 6 класу, учитель Мелашенко К.М.) зайняла ІІІ місце в обласному турі; у 2002-2003 н.р. Цвєткова Ольга (учениця 6 класу, учитель Мелашенко К.М.) посіла І місце у обласному турі і шосте місце у республіканському, у 2003-2004 н.р. Власенко Наталія ( учениця 10 класу, учитель- Золотопер С.В.) виборола І місце у обласному турі конкурсу. У роботі з обдарованими дітьми педагоги гімназії керуються настановою Я.А.Коменського: “Учитель – помічник природи, а не її володар, її будівничий, а не реформатор”. У закладі забезпечується поліфонічність школи і право дитини на реалізацію своїх інтересів шляхом диференціації навчально-виховного процесу, розкриття творчого потенціалу клубного простору . Наприклад, дебатний клуб «Форум» був започаткований як дебатний молодіжний клуб, але він активно працює за кількома напрямками, такими, як: дебатний, навчальний, правозахисний, міжнародний, культурологічний, екологічний, мовний, громадсько-молодіжний і відіграє важливу роль у формуванні життєвої компетентності дитини. Висока ефективність навчально-виховного процесу в гімназії значною мірою досягається завдяки глибокій його психологізації. Потенціал психологічної служби гімназії спрямований на глибоке знання особистості, її мотивів, інтересів і потреб, стимулювання пізнавальних і життєвих інтересів учнів. Варто сказати про високий рівень професіоналізму, педагогічної майстерності і компетентності педагогів гімназії. Вчителі займаються дослідницькою діяльністю, вивчають і впроваджують перспективні педагогічні технології, розробляють моделі розвитку життєвої компетентності гімназистів. Педагоги гімназії були ініціаторами проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції «Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху», яка пройшла 16-17 травня 2003 року на базі гімназії (матеріали конференції висвітлені у збірці « Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху»). 22 травня 2004 року в гімназії була проведена науково-практична конференція «Розвиток життєвої компетентності у проектній діяльності гімназистів», як підсумок роботи вчителів та учнів по вивченню та впровадженню у навчально-виховний процес методу проектів. Гімназисти і вчителі презентували свої власні проекти. У гімназії впроваджується новий підхід до виховання із позиції життєвого самовизначення особистості, ідеї особистісної спрямованості виховного процесу. У центрі стоять не програми чи заходи, а саме дитина, її індивідуальні нахили й інтереси. Гімназія не готує до життя, вона і є особливим життям, в якому дитина живе як зростаюча особистість, оволодіваючи ключовими життєвими компетенціями, без яких неможлива її інтеграція у динамічний, складний, мінливий «дорослий» світ. |
20 грудня 2011
|
Про школу ( із шкільного сайту) Боярська загальноосвітня школа №1 – загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів навчання з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю. І ступінь - (1-4 класи) ІІ ступінь ( 5-9 класи ) – забезпечує базову середню освіту та підготовку учнів до свідомого вибору предметів для профільного навчання. ІІІ ступінь ( 10-11 класи ) – навчання за профілями: філологічним; природничо-математичним; економічним; технологічним. Головна мета школи – забезпечення реалізації права громадян на здобуття повної загальної середньої освіти ; створення умов для виявлення і розвитку творчих здібностей і обдарувань кожної дитини, виховання життєво компетентної, самодостатньої особистості. У школі навчається 481 учень. Працює 43 вчителя Кваліфікаційний склад учителів: 15 – спеціалістів 21 – вчителі вищої категорії 3 - вчителя-методиста 13 - старші вчителі 5 – I категорії 2 – II категорії Директор школи Мелашенко Катерина Миколаївна, вчитель української мови та літератури, методист. Заступник директора з виховної роботи – Борзенець Ірина Володимирівна, вчитель біології, спеціаліст 1-ї категорії. Заступник директора з навчально-виховної роботи – Загура Ольга Анатоліївна, вчитель географії та біології, спеціаліст вищої категорії, має звання «Старший учитель». Заступник директора з початкової ланки – Тихоненко Наталія Вікторівна, вчитель математики та інформатики, спеціаліст вищої категорії. Заступник директора з господарської частини – Москалик Лілія Василівна У школі працює 7 методичних об’єднань: МО вчителів-філологів – керівник Білозерова А.Ю. МО вчителів англійської мови - керівник Магурян Н.В. МО вчителів математики та інформатики – керівник Овчиннікова О.Й. МО вчителів початкових класів – керівник Шевченко А.А. МО вчителів прикладних наук – керівник Макосій О.В. МО вчителів природничих та суспільних наук – керівник Приступнюк Н.М. МО класних керівників – керівник Борзенець І.В. У школі створено комфортне і безпечне навчання для дітей .Пріоритетними напрямками освітньої діяльності школи є: формування і розвиток сучасної , демократичної особистості - творця власного життя; інноваційна діяльність, підтримка ініціативи діяльності вчителя. Школа № 1 є: - школою гуманності, творчості і постійного пошуку; - школою радості, комфортності та життєтворчості. ПРОБЛЕМИ , над якими працює Боярська загальноосвітня школа: 1. «Духовні цінності – невід’ємна частина сучасного виховання школяра” 2. «Активізація пізнавальної діяльності учнів з метою покращення рівня їх навчальних досягнень» Школа № 1 – це велика щаслива родина, де кожен знаходить собі справу за інтересами . З 2001 року успішно працює учнівське самоврядування, на чолі якого стоїть президент, діють міністерства. |
19 грудня 2011
|
Із сайту Боярської СШ №1 З 1947 року в Боярській школі № 1 почало працювати яскраве і талановите подружжя Івана Юхимовича та Ірини Павлівни Коваленків. Ковалеко І. Ю. вчителює, будує дім на Дитячій вулиці, ростить сина з донькою і пише вірші. В часи “хрущовської відлиги”, він починає творити на повну силу, його вірші мають великий успіх, припадають усім до душі, їх переписують, його вірші потрапляють у славнозвісний “самвидав”. Саме тоді він познайомився з видатними діячами українського відродження, - поетами: В. Стусом, Є. Сверстюком, Г. Тютюнником, Н. Світличною та І. Гончаром, який власними силами створив Музей Українського Народного Мистецтва. У час “Празької весни” його вірші попадають в газету “Нове життя”, яка видавалася у Пряшеві (Чехословаччина), подають до Канади, де виходить невеликою окремою збіркою. Коваленко І. Ю. не мовчить, він висловлює обурення діями радянської влади, називаючи їх фашистськими. Згодом цей факт свідчитиме проти нього у вироку 13 січня 1972 року, в день народження Івана Юхимовича, коли поету виповнилось 53 роки, його було заарештовано і кинуто в підвали КДБ разом з сотнями інших діячів культури, бо в його творах влада вбачала загрозу радянському режимові. Присуд – 5 років загнання. Покарання відбував в сумнозвісному таборі № 389/35, одному з найстрашніших уральських таборів. Під час восьмигодинного обшуку у квартирі, представники КДБ вилучили всі до єдиного вірші поета, які в більшості були на чернетках. Усі вони були знищені. Покарання Іван Юхимович Коваленко відбував разом з такими відомими діячами, як І. Світличний, С. Глузман, В. Марченко й ін. Репресії проти Коваленка торкнулися і його сім’ї. Була заблокована кар’єра сина Олеся, талановитого перекладача. Дружині Ірині Павлівні теж загрожував арешт, але все закінчилося звільненням з роботи. КДБ пропонувало Ірині Павлівні зсудити діяльність чоловіка. Їх задум був марним. Колеги були прихильними до Ірини Павлівни, підтримували її найтеплішими словами, на що представник КДБ нагадував вчителям:”Ми її не до ордену представляємо, а знімаємо з роботи”. Ірині Павлівні дали можливість випустити свій 10-ий клас. Так скінчилась педагогічна діяльність двох талановитих людей у розквіті сил. Вони залишилися в пам’яті учнів Вчителями з великої літери. Учні досі не залишають без уваги Ірину Павлівну. Іван Юхимович помер 18 липня 2001 року. У січні 1999 року до 80-ї річниці Коваленка І. Ю., за сприяння Михайла Згуровського, випускника школи в 1969 році, на той час Міністра освіти України, у видавництві “Освіта” видано другу збірку поета “Джерело”, до якої ввійшли майже всі вірші поета, що збереглися. У своїх поезіях Іван Юхимович залишаєтьсявчителем. Його доля – це доля Учителя, Борця, Поета… Спогади колишньої учениці Боярської школи № 1 – кандидата біологічних наук - Рожманової Ольги Михайлівни (доньки колег Коваленків - Рожманова М. Ф. та Рожманової О. П.) про подружжя Коваленків: “…І ось ми перейшли у старші класи. 7 – А та 7 – Б злили в один восьмий клас. Нашим класним керівником став Іван Юхимович Коваленко. У нас з’явилися нові вчителі, і змінився дещо склад учнів. Головним гаслом, під яким нас виховував Іван Юхимович було:”Не пищать!”. Це було гасло Макаренівської колонії. “Педагогічну поему” ми читали з Іваном Юхимовичем на багатьох виховних годинах, дещо обговорювали з цього твору, але головне, що зрозуміли, так це те, що ні за яких обставин ми не мусимо “пищать”. Іван Юхимович викладав у нас одночасно три іноземні мови: французьку, англійську та німецьку. Учні зібралися з різних шкіл, тому мови вивчались майже індивідульно. Це було цікаво, принаймні ми могли почути одночасно звучання хоч і простих слів та речень, але трьома мовами. Крім того, ми мали змогу застосувати деякі “хитрощі”. Поки Іван Юхимович Коваленко говорив з “англійцями”, ми, “французи”, сміливо могли підглядати в підручник або словник. Вчитель наш сам був дуже організованою та енергійною людиною і намагався нам прищепити тіж якості. Дзвоник. Рвучко відчиняються двері і стрімко входить у клас Іван Юхимович . І через хвилину вже хтось на дошці пише слова, хтось розповідає текст, а хтось виправляє помилки, зроблені цими двома. Перехресні питання – відповіді – і весь клас працює. “10 слів – кожного дня!” – і від цієї вимоги Іван Юхимович не відступав ніколи,хоч там дощ, сніг або каміння падає з неба. І треба сказати, що це дало свої результати. Щодо мене, то після школи я вчила французьку мову в універсітеті, на курсах (перед вступом до аспірантури, хоч там , на жаль, довелось перейти на англійську), але основа – словниковий запас – була закладена саме в школі. Коли мені через багато років випало потрапити до Франції, то через день – два я почала відчувати, як у моїй пам’яті спливають слова, які практично не використовувала багато років, але пам’ять ще зі школи. Це дало змогу розуміти мову і спілкуватися з колегами. Головною рисою нашого класного керівника була, мабуть, справедливість. Я не пам’ятаю випадку, коли б Іван Юхимович спеціально викликав батьків та розповідав їм про наші витівки, щоб комусь дорікав за погане виховання чи навчання дітей. Розумів, які були часи, і все робив сам. Умів двома – трьома словами, сказаними влучно, примусити нас замислитись саме над тим, що було потрібно в той час. Ніколи не було “любимчиків” та “останніх”. Це була цінна риса вихователя. Ми всі були одним колективом і любили одне одного…” “…І нарешті – Ірина Павлівна Коваленко. Це не провто наша вчителька російської мови та літератури, керівник нашого 10-го класу, а людина, яка без перебільшення, визнасчила наш моральний шлях на все життя. Я зараз часто думаю, як це все відбувається, які біологічні поля, які душевні потенціали формують людський колектив, взаємини, спільність почуттів і думок? Так ось, Ірина Павлівна знала ці секрети без жодного зусилля, вона могла, як екстрасенс, вкласти в голови учням високі думки, погляди. Невеличка на зріст, завжди врівноважена і спокійна, Ірина Павлівна, коли входила в клас – ми всі завмирали, бо навіть уявити собі не могли, що можемо її чимось засмутити. Ми сідали і впивалися очима в її обличчя. Уроки часто були нестандартні. Ірина Павлівна читала нам в голос вірші або деякі уривки з творів. У старших класах це була , в основному, класика. І ось тепер я розумію, чому Ірина Павлівна нам сама читала. Вона хотіла нам дати набагато більше, ніж це було в стандартній шкільній інтерпритації. Вона вміла зробити паузу ітак на нас подивитись, що слова були зайві, ми все розуміли правильно. Класичні літературні образи, створені Пушкіним (Ірина Павлівна особливо любила його), Лермонтовим, толстим та іншими, давали можливості довести до нас саме ті моральні глибини, до яких могли піднестись ці генії, зробити акценти саме на тих словах чи вчинках героя, які ми мусили сприйняти як єдино правильні життєві постулати. Ірина Павлівна і Іван Юхимович створили в школі театр, а літераурний гурток був перетворений в “общество любителей русской литературы”. Вистави збирали всю школу, батьків, вчителів і пів-Боярки взагалі. Ставили ми в основному п’єси Островського. Яким чудовим “Несчастливцевым” був Ю. Гуменюк і “Счастливцевым” - Ю. Вахмянін у “Лісі”. Всі інсценізовані твори ми, звичайно, знали напам’ять. Самі шили декорації, костюми і в щасливі хвилини репетицій залишались в пам’яті надовго. На дуже високому літературному та художньому рівні в нас проходили літературні вечори. Звичайно, ми читали багато віршів, читали прозу. Підготовка забирала багато зусиль і часу у Ірини Павлівни та Івана Юхимовича, але ми всі були щасливі, бо це було так цікаво! Поезією було не тільки те, що нам читала Ірина Павлівна (а читали ми “Кобзаря”, вірші Пушкіна, Лермонтова, Фета, забороненого тоді Єсеніна та інше), а саме відчуття присутності у цьому романтичному і божественному світі. Ми самі були якісь інші, в нас відкривались невідомі “чакри”, завдяки яким виникало шосте та сьоме почуття, почуття прекрасного світу, добра, любові. Це не просто красиві слова, а абсолютно певна того, що всі ми це відчували, і в багатьох з нас залишилася на все життя потреба до цих відчуттів. Іван Юхимович вмів якось ніби мимохідь, ненароком звернути увагу на білі лінії в озері, на тремтіння листя перед грозою, мереживо гілок на тлі блакитного неба… Тоді ми не знали, що наш вчитель тонкий лірик, чудовий поет, і тільки через багато років ми знайдемо в його збірках ті високі слова та образи, що буяли в ньому все життя. Він так бачив світ і намагався нам його таким показати. Взагалі, як я тепер розумію, головною виховною доктриною Ірини Павлівни і Івана Юхимовича було навчити дітей любові, любові до прекрасного світу, до знань, і, що головне, одне до одного. І це дійсно їм вдалося. Світ для нас став значно ширшим. Але і зараз найближчі та найвірніші – це шкільні друзі…” Спогади дружини І. Ю. Коваленка – Ірини Павлівни: “…В 1947 році ми з чоловіком і дворічним сином переїхали з Чернігова до Боярки, де проживала чоловікова матір, щоб мати змогу продовжувати освіту в університеті. Хоч вже і мали 4-річний стаж роботи вчителями, але розуміли, що без закінченої вищої освіти не маємо майбутнього. Вступили до екстернату в університеті, чоловік влаштувався викладачем іноземних мов у Боярській школі № 1, а з 1948 року знайшлося місце і для мене – спочатку бібліотекаря шкільної бібліотеки, а згодом викладача російської мови і літератури. Це був справжній серйозний учбовий заклад, з добре організованим учбовим процесом. Цьому сприяв, перш за все, дуже сильний педагогічний колектив.Контингент учнів був складним. Вчилися місцеві діти (переважно з Будаївки) з селянських родин чи з новоприбулої інтелігенції; в старших класах вчилися діти, що пішки ходили з Малютянки, Княжичів, Тарасівки і навіть з Поштової Віти – там тоді не було десятирічки. Різний вік (частина переростки), різні знання, різні іноземні мови. І з усім цим педагогічний колектив якось умів упоратися, підійти чуйно до кожного і не відвернути від школи і бажання вчитися. Це було під силу тільки дуже хорошим вчителям і дуже хорошим людям. Та більш докладніше я хочу розповісти про вчителя Коваленка І. Ю. – мого чоловіка. Відтоді, як його зняли з роботи, минуло 50 років. Викладав він іноземні мови – англійську, французьку і німецьку. Три одночасно в класі, бо діти прибували з різних шкіл з різними мовами, а класи тоді не ділилися. Треба було бути вчителем – віртуозом, щоб не тільки при таких умовах навчати, а й давати знання, яких іноді вистачало для всього курсу. Він купував за свої кошти дуже багато книжок на іноземних мовах (адаптовані видання), щоб у кожного учня на парті був окремий текст для самостійного перекладу. Ввів, хоч це і не вимагалосьпо програмі, обов’язкове позакласне читання іноземної художньої літератури, приймав у кожного заліки і виставляв у класному журналі колонку оцінок по позакласному читанню. Був дуже обдарованою людиною і добре малював, писав вірші, грав на різних інструментах. Був дуже ініціативним і нікого не боявся (що його і згубило, доречі). Працюючи в школі, всі свої здібності реалізував в сфері шкільного життя. Скільки було випущено сатиричних стінгазет (назва – “Колючка”), скільки написано віршів про шкільні справи, скільки складено віршованих сценаріїв для учнівських вечорів (дещо збереглося в моєму архиві). Для літературних вечорів малював портрети письменників. Був гримером у шкільному театрі. Всього не перелічиш. Головне був генератором всіх ідей у нашій спільній позакласній роботі. Тільки удвох ми могли так цікаво і плідно працювати. І це в умовах постійного переслідування. Коли комуністи роз’єднали наш тандем, тоді і заглохло наше спільне “джерело”. Чоловіка вимусили подати заяву про звільнення у 1955 році за неповагу до шкільної парторганізації. Лише через 5 років йому було дозволено працювати у вечірній Боярській школі № 1, де не було можливості застосувати всі його різнобічні здібності. Але багато корисного він зробив і в вечірній школі, багатьом скорегував долю. Учні з його випуску вступали до вузів. Він мав поетичний талант, але настільки віддавався школі, що для віршів часу не залишалось. А коли таки взявся за вірші, це призвело його до концтабору. Все ж таки видано дві збірки: “Недокошений луг” та “Джерело”. Та й на третю назбиралось би, але не судилось… 13 січня 1972 року мого чоловіка Коваленка Івана Юхимовича було заарештовано органами КДБ. Його звинуватили по політичній статті в тому, що він зберігав самовидавську правозахисну літературу і давав читати її кільком старим людям ( Іванову І. І., Захарасевичу А. П. Тощо). Крім того, в кінці 60-х років почав друкувати свої вірші в українській чехословацькій газеті “Нове життя”, що видавалася в Пряшеві. Це були часи “празької весни”, на яку покладали надії ті, хто прагнув демократизації нашого суспільства. Коли “празька весна” була розчавлена радянськими танками, чоловік мій в учительській різко засудив цю, як він виразився, “фашистську” акцію. Відразу ж в райком полетів донос від трьох вчителів. Пройшло 4 роки, коли це “спрацювало” і стало ще одним пунктом звинувачення. В 1972 році країною прокотилася хвиля арештів серед української творчої інтелігенції, до якої віднесли і мого чоловіка. В липні 1972 відбувся закритий суд . Коваленко отримав 5 років концтабору суворого режиму на Уралі.” Своїй колезі – вчительці української мови та літератури, Тодосі Кіндратівні Довгич, Іван Юхимович Коваленко присвятив такі рядки: Скільки лиха й недолі знести ви могли – Непідсильний тягар для людини, – Та свій келих гіркий Ви до дна допили, Допили Ви його до краплини. Ви в негоді вступили на ниву тяжку, Були бурі й страшні морози, І на Вашім, на довгім і труднім віку Мало квітів цвіло на дорозі Мало квітів було, а багато могил, Тяжке лихо долати щорічне… Та Ви сіяли скрізь, скільки вистачить сил, І розумне, і добре, і вічне. Келих випито весь, ось і видно вже дно, Біль і смуток все глибший з роками, Та посіяне Вами добірне зерно Проросло і буяє квітками. Будуть добрі жнива і багатий врожай, І, дай Бог, же його Вам діждати, Щоб збагнути тоді, вже ступивши на край, Нащо жить, і страждать, і вмирати. |
19 грудня 2011
|
Із сайту Боярської СШ №1 Гідне місце в історії Боярської школи № 1 посідав Іван Іванович Іванов. Повернувшись з колимського заслання по політичній статті, він оселився з сім’єю в Боярці (в Києві було заборонено). Він почав працювати в школі на початку 60-х років в новому приміщенні по вулиці Лисенка. Хоча він був за освітою філологом, займатись викладацькою роботою йому було заборонено. Спочатку він працював в школі бухгалтером, а згодом йому дозволили викладати російську мову в одному з 6-х класах і працювати бібліотекарем. Бібліотека стала культурним центром не тільки школи, а й усього міста. У школі був відкритий музей історії Боярки, який створив Іван Іванович Іванов. Закоханий в книгу, мистецтво, маючи хист до малювання, він став другом і порадником учнів з цих питань. Використовував кожну можливість (вільні уроки), щоб знайомити учнів з шедеврами живопису або творчістю письменників “не по програмі”. Домігся, щоб в Боярці відкрили книжковий магазин (був лише кіоск). І дуже побивався, що справа тоді попала в руки випадкових людей, мало обізнаних з книгою. До Іванова І. І. часто приходили місцеві поети Грищенко М. М., Пастернак А., Кутинський М., художники і учні інших шкіл. Учитель Іван Іванович Іванов організував виставку картин художників Боярки, адже сона вважалась містом художників, як Ірпінь – містом літераторів. Їх було дві. Було дозволено використовувати для цього шкільний зал. Боярські художники з радістю пристали на пропозицію влаштувати виставку своїх картин. Цілі дні кипіла робота. Будували стенди, робили рами. Іван Іванович Іванов приймав у цьому безпосередню участь. Урочисте відкриття виставки. В експозиції брало участь 12 художників. Серед нихвідомі живописці, як Ю. Мохов, Глущук, Шевченко, подружжя Васильєвих та інші. Це було загальнобоярське свято. Виставку відвідало чимало народу. Був громадським діячем. Вмів достукатися у глухі двері. Це саме він домігся, щоб на могилі поета В. Самійленка було встановлено надгробок і було впорядковано саму могилу. Іванов І. І. був організатором 100-річного ювілею В. Самійленка. Був присутнім на урочистому мітингу біля могили поета. Та часи були такі, що на мітингу було більше “людей у штатському”, ніж шанувальників поезії Самійленка. За участь у мітингу Іванов І. І. піддався страшному переслідуванню з боку шкільних комуністів, особливо з боку секретаря парторганізації Орлова О. П. На педраді той драматично вигукнув:”Вы знаете, кого Вы почитаете? Это враг народа, политэмигрант в прошлом и т. д.” Справа йшла про зняття з роботи. Втративши документи про освіту, Іванов І. І., вже досить літня людина, мусив починати освіту з першого курсу. Закінчивши успішно педінститут, сподівався на можливість викладать улюблений предмет. Та справа скінчилася скандалом. В 10-му класі розповів, що Олександр Фадеев покінчив життя самогубством через тортури нечистої совісті, тобто знехтував офіційну версію. За що Іванов І. І. назавжди позбавили права працювати за фахом. “Справою” зайнявся райком партії. Сумно, що Орлову про цей факт доніс учень. Коли Іванов ішов на пенсію, голова профкому І. П. Коваленко від імені педколективу подарували йому друкарську машинку. Усі знали, що вчитель пише мемуари про свого вчителя Т. М. Рильського, про своє перебування на засланні (констабір – перші роки поселення). Іванов багато розповідав про пережите. Згодом, під тиском подружжя Коваленків, яких з Івановим поєднувала багаторічна дружба, була написана книга під назвою “Колима”. Вона вийшла з друку, коли вже він був смертельно хворим. Велику допомогу у її виданні надав автору колишній учень Іванова Лавринович Степан. Ховали Іванова І. І. майже всі учні того класу, де він колись працював вчителем лише кілька місяців. |
19 грудня 2011
|
Із сайту Боярської школи № 2. Історія Початок історії боярської школи йде в далекий 1908 рік. За ініціативою керівника Ковельської залізниці було створене товариство будівельників сирітських притулків. Цьому товариству було присвоєно ім'я Російської імператриці Марії Федорівни. На станції Боярка для будівництва такого притулку було куплено земельну ділянку у Будаівской лісової дачі, поряд з озерами, недалеко від зупинки платформи. Будівництво притулку проводилося за проектом вченого землевпорядника Дороганевского Івана Яковича. 1911 рік. Будівництво притулку в цілому було закінчено. Побудували будинок у модному тоді стилі, іноді іменованому 'російський модерн' - казковий і урочистий малюнок кожній деталі від здіймающійся вежі до оформлення вікон, що складається у прекрасну будівлю, одночасно схоже і на терем, і на середньовічний замок, і на величний собор. У такому чудовому будинку і розмістили притулок для дітей-сиріт, чиї батьки працювали на залізниці. Приміщення було розраховане на 80 вихованців. У приміщенні були спальні, ігрові кімнати (вони ж і класні кімнати), кухня, їдальня, домашня церква. На території були прогулянкові майданчики. Було продумано все, щоб діти, позбавлені батьків відчували себе комфортно. 1912 рік. Весь рік займалися внутрішнім благоустроєм, покупкою меблів та інвентарю. 1913 рік. Перше Різдво, перша різдвяна ялинка. Це свято відсвяткували 27 маленьких новоселів із сімей залізничників, тих чиї батьки загинули або отримали травму на залізниці. Адже в ті часи кількість нещасних випадків серед працівників залізниці було велике, тому можна уявити наскільки важливою для осиротілих діток був дах над головою і турбота вихователів. Кожен з діток знаходив тут і дах і добре слово. 1914-1917 (до Жовтневої революції) притулок поповнювався ще й сиротами з сімей, де батько загинув на війні. Після лютневої революції надходження грошей на утримання вихованців та педагогів різко скоротилося. Притулок перестав існувати. 1921 рік. Почала працювати залізнична школа, яка займала половину будівлі. Пізньої восени 1921 року будівля школи прийняло незвичайних постояльців - це були молоді хлопці-комсомольці, які за покликом серця прибули до Боярки для порятунку жителів Києва від холоду і голоду. Майбутня столиця республіки, що пройшла через випробування Першої Світової та Громадянської воєн тепер могла загинути від наступаючих зимових холодів. Лісозаготівлі велися зовсім поруч - у Боярському лісі і для якнайшвидшої доставки такого необхідного палива було вирішено побудувати вузькоколійку. Учні школи кожен день могли спостерігати, як юнаки, не набагато старші за них, кожен день виходили в страшну негоду, на, здавалося б, непосильну роботу, піднімаючись скоріше на силі волі і бездоганної вірі в шляхетність і необхідність справи. Пізніше учасник тих подій Микола Островський опише подвиг добровольців, які прийшли на допомогу замерзаючий Києву, у своєму романі 'Як гартувалася сталь'. У книзі Миколи Островського 'Як гартувалася сталь' місту Боярка та «лісовій школі» (так письменник назвав школу) присвячено кілька розділів. Так і ділили кілька місяців приміщення будівельники вузькоколійки і школярі. Пізніше також тривалий час одну частину приміщення займала школа, а другу: виконком, штаб комсомолу, клуб. І тільки з 1924 року уся будівля стала належати школі. 1921-1936 р.р школа була семирічкою. 1937 рік. Перший випуск 10 класу. 1937-1941 р.р. школа була десятирічкою, першою десятирічкою в районі. До війни школа була однією з кращих на Південно-Західній залізниці. Школа не впустила себе перед історією і в грізні роки Великої Вітчизняної війни. Йшли на фронт, в партизани, ставали підпільниками багато вчителів і колишні учні школи. Залишені в окупації жінки і діти Боярки випили гірку чашу неволі до дна. У війну школа працювала два-три місяці восени 1942 року. У 1941-1943 р.р. в школі був німецький шпиталь і склад. На шкільної будові до цих пір видно сліди від мін і куль. Звільнення прийшло - 5 листопада 1943 року, у змучену Боярку увійшли танкові частини Червоної Армії. Після звільнення Боярки в школі був госпіталь для наших солдатів. У своїй будівлі школа почала працювати в 1944 році. День Перемоги боярчане зустрічали з радістю і надією - місто відбудовувалося після воєнного лихоліття, а діти знову ходили в стару школу, яка так скучила за їх веселими голосами. Починалося нове мирне життя і тільки іноді на очах старих вчителів яки повернулися з фронту виступали сльози, вони згадували загиблих друзів і рідних, колишніх учнів та вчителів школи. 1944-1952 р.р. школа була семирічкою. Дуже важкими були повоєнні 40-50 роки, голодні, сирітські. У класах - різновікові учні, яки відвиклі вчитися, страждали без батьків, часто йшли після сьомого класу у вечірню школу і на роботу. 1952 рік. Повна середня школа по теперішній час. У різний час у школі навчалося від 200 до 700 учнів. До 1960 року це були головним чином діти залізничників Боярки, Будаївці, Малютинки, Глевахи, Василькова, Тарасівки, Забір'я. Школа працювала в одну і дві зміни. 1960 рік. Боярська середня школа 1-3 ступенів № 2 - правонаступниця залізничної школи № 18 (раніше № 12) Південно-Західної залізниці. У складі Міністерства освіти УРСР з листопада 1960 року. До шістдесятої річниці з дня народження Миколи Островського в одному з навчальних кабінетів була відкрита експозиція присвячена життю і творчості письменника і подвигу будівельників вузькоколійки 1921 року. Всі експонати були зібрані викладачами та учнями. Небайдужі до історії Павки Корчагіна змогли розшукати старожилів Боярки, які пам'ятають той загін добровольців, зв'язатися з колишніми будівельниками вузькоколійки і вдовою письменника Раїсою Островською. У 1974 році учні школи брали участь у зведенні будівлі музею комсомольської слави ім. Миколи Островського, що пізніше став краєзнавчим. У тому ж році біля школи було встановлено пам'ятник письменнику роботи скульптора Л. Кулябко-Корецької, уродженки Боярки. Пізніше в 1978 році на подвір'ї школи з'явився пам'ятник герою роману «Як гартувалася сталь» Павки Корчагіна (скульптор А. Харечко). Зараз на фасаді школи встановлено дві меморіальні дошки: одна про те, що приміщення перебуває під охороною держави, а інша - в пам'ять про М. Островського та будівельників вузькоколійки. Перед школою пам'ятник Павку Корчагіну, на її території - стела-пам'ятник будівельникам вузькоколійки, пам'ятник Миколі Островському, музей. Історія школи - це історія міста Боярка. Письменник Микола Островський, коли писав про Боярку і про «лісову школу» і не підозрював, що пише історію нашого міста і створює йому популярність в усьому світі. Адже всі хто хоч трохи знайомий з творчістю Миколи Островського, знає про місто Боярка і про нашу школу. |
19 грудня 2011
|
Із сайту Боярської школи № 2. Кожна школа неповторна, як и кожна людина, навіть якщо це державна школа, яка працює за певними стандартами. Ймовірно, для більшості школа на все життя залишиться світлим символом, пов'язаним з чудовим часом дитинства, дорослішання, усвідомлення себе особистістю. Для когось це сільська школа, де в класі два три учні, для кого-то – з шановним, на все життя, вчителем наставником . Дозвольте представити Вам загальноосвітню школу № 2 міста Боярка. Серед нових навчальних закладів Києво-Святошинського району наша школа виділяється своєю незвичайною історією. Адже в цьому році нашому навчальному закладу виповнюється 100 років. Школа № 2 по праву являється пам'яткою міста Боярка. Вона займає унікальний за своєю архітектурою будинок, вибудуваний на початку минулого століття. Годинами можна милуватися на його химерну форму, розглядати оригінальне оформлення фасаду та вікон, порівнюючи цю будову і з середньовічним замком, і з казковим теремом і з готичним собором. Але давайте зізнаємося, що нам рідко доводилося бачити подібні дива. Рідко в якій школі така незвичайна історія приміщення. Будова школи нагадує церкву, але там і була колись домашня церква на другому поверсі (зараз там спортивний зал), коли був сирітський притулок. Історія шкільної будови тісно пов'язана з історією 20 століття. Ця будова пережила і Громадянську війну і Велику Вітчизняну війну. Боярська школа № 2 виділяється своїми традиціями, викладачами та випускниками. Багато прізвищ колишніх учнів школи можна зустріти у пресі, про них говорять по радіо, їх показують по телебаченню. Вся атмосфера нашої школи наповнена життям і творчістю. Всі наші діти із задоволенням ходять до школи. Наша школа невелика, всього 10 класів, в яких навчається 180 учнів. У школі працює 24 викладачі, в т.ч. 1 - Заслужений вчитель України 6 - Вчителів методістів 11 - Старших вчителів 3 - Вчителі віщої категорії 3 - Вчителі спеціаліста Працівники школи любить своїх учнів, а учні, які закінчили школу, нерідко не можуть забути своїх вчителів, які зустрічали їх як рідних дітей. У нашій школі буває багато гостей, у тому числі й з інших держав. Ми пишаємося своєю незвичайною історією, своїми учнями та викладачами. Сьогодні Боярську школу № 2 можна назвати історичним символом міста і його серцем. Тут працюють мудрі й добрі вчителі, гідні спадкоємці вже столітньої традиції викладання та піклування в стінах цього закладу, і діти, що переступають поріг цієї школи, можуть не з книжок, а з вуст своїх земляків, за прикладом їхнього життя, творчості і праці, долучитися до найважливіших і самих благородних істин людства. Багато випускників школи вписали свої імена в історію школі, міста та України. В серцях наших випускників і в їхній пам'яті назавжди закарбована червона, химерна двоповерхова будівля школи, двір, сосни спрямовані в небеса, фігура Павки Корчагіна, який крокує вперед, назустріч ураганному вітрі і добра щира посмішка любимого педагога. Ми завжди ради бачити наших випускників, колишніх вчителів, жителів нашого міста Боярка та просто гостів. Приходьте до нашої школи, приводьте своїх діточок на навчання. Невелике затишне приміщення, добрі й чуйні викладачі, дозволять Вашій дитині відразу стати членом нашої дружної шкільної родини. Директор школи Савицька Маргарита Олександрівна |
19 грудня 2011
|
| Закрити |
